Історія справи

Постанова ВГСУ від 15.11.2016 року у справі №910/5081/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2016 року Справа № 910/5081/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Кролевець О.А.,

Самусенко С.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05 вересня 2016 р.

та на рішення господарського суду міста Києва від 02 червня 2016 року

у справі № 910/5081/16

господарського суду міста Києва

за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні

відповідача Національного банку України

про визнання додаткового договору недійсним

за участю представників

позивача - Проскуряков Н.В.

відповідача - ОСОБА_8

третьої особи - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 про визнання недійсним додаткового договору № 5 до кредитного договору № 101/КВ-07 від 23 листопада 2007 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 02 червня 2016 року (суддя Привалов А.І.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2016 року (судді Пономаренко Є.Ю., Смірнова Л.Г., Дідиченко М.А.) у справі № 910/5081/16 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись з зазначеними рішення та постановою Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2016 року та рішення господарського суду міста Києва від 02 червня 2016 року та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між товариством з обмеженою відповідальністю "Український промисловий банк" (банк) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 (позичальник) 23 листопада 2007 року було укладено кредитний договір № 101/КВ-07 на відкриття відновлюваної кредитної лінії, за яким банк надав позичальнику кредит з лімітом кредитування в розмірі 750 000,00 грн.

30 червня 2010 року між ТОВ "Укрпромбанк", ПАТ "Дельта Банк" та Національним банком України було укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань ТОВ "Укрпромбанк" на користь ПАТ "Дельта Банк", відповідно до п. 4.1. якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених договором, ТОВ "Укрпромбанк" передає (відступає) ПАТ "Дельта Банк" права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, що забезпечують виконання кредитних зобов'язань перед Національним банком, внаслідок чого ПАТ "Дельта Банк" замінює ТОВ "Укрпромбанк", як кредитора (стає новим кредитором) у зазначених зобов'язаннях, а згідно з п. 4.2. внаслідок передачі ТОВ "Укрпромбанк" ПАТ "Дельта Банк" прав вимоги до боржників, ПАТ "Дельта Банк" переходить (відступається) право вимагати (замість ТОВ "Укрпромбанк") від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

Між ФОП ОСОБА_5 та ПАТ "Дельта Банк" 27 лютого 2015 року підписано додатковий договір № 5 до кредитного договору № 101/КВ-07 від 23 листопада 2007 року.

Зазначений договір з боку банку було підписано Головою Ради Директорів ПАТ "Дельта Банк" ОСОБА_14

Пунктом 1 зазначеного додаткового договору № 5 було передбачено, що сторони домовились змінити валюту виконання зобов'язання за договором з відповідним переведенням заборгованості з повернення кредиту за договором, розмір якої станом на дату укладення цього додаткового договору складає 13 312,87 Євро, з Євро на гривні за курсом 1 Євро = 15 грн. та встановленням цієї заборгованості в розмірі 199 693, 05 грн.

Текст договору було викладено в новій редакції, яка передбачає, зокрема, наступне.

Відповідно до п. 1.1 договору, кредитор надає позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а позичальник зобов'язується своєчасно повернути отриманий кредит, сплатити відсотки за користування кредитом, а також виконати інші зобов'язання за цим додатковим договором.

Надання кредиту здійснюється окремими частинами, надалі за текстом кожна частина окремо "транш", а у сукупності - "транші", в межах невідновлювальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості в сумі 199 693,05 гривень зі сплатою плати за користування кредитом в розмірі 11 % відсотків річних, в порядку визначеному цим договором, з кінцевим терміном повернення заборгованості за кредитом не пізніше 22 листопада 2017 року включно (п. 1.1.1. додаткового договору).

Повернення кредиту здійснюється у валюті наданого кредиту у відповідності до зменшення максимального ліміту заборгованості згідно графіку, який викладений в додатку № 1 та є невід'ємною частиною цього договору, але в будь-якому разі не пізніше кінцевого терміну погашення заборгованості за кредитом вказаного в п.п. 1.1.1. цього договору (п. 1.1.2 договору).

У разі прострочення кінцевого терміну повернення заборгованості за кредитом, визначеного в п. 1.1. цього договору, діюча на такий момент прострочення річна відсоткова ставка за цим договором встановлюється в розмірі 21,5 % річних, та починає застосовуватися до взаємовідносин сторін за цим договором, починаючи з дня, наступного за кінцевим терміном (днем) повернення заборгованості за кредитом по день фактичного погашення заборгованості за цим договором. При цьому, сторони погодили, що встановлення зазначеного розміру річної відсоткової ставки є заздалегідь погодженим (п. 1.1.3 договору).

У випадку прострочення позичальником строків сплати відсотків, комісій, а також прострочення строків повернення кредиту/траншу, визначених цим договором, позичальник сплачує кредитору пеню з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення, від простроченої суми за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов'язання сплатити в повному обсязі відсотки і комісії, передбачені цим договором (п. 4.1 договору).

За умовами п. 4.2. договору, у випадку порушення позичальником вимог п.п. 3.3.1., 3.3.6. - 3.3.14. цього договору, позичальник сплачує кредитору штраф у розмірі 2 % від максимального ліміту заборгованості, визначеного п. 1.1.1. цього договору, за кожний випадок порушення.

Позивач, вважаючи, що зазначений додатковий договір №5 підписано з його боку не уповноваженою особою, звернувся до суду із позовом про визнання зазначеного договору недійсним.

Судами попередніх інстанцій відмовлено у задоволенні позовних вимог. Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з наведеним висновком, з наступних підстав.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік зазначених вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

В обґрунтування позовних вимог та апеляційної скарги позивач посилається, зокрема, на те, що підписання оспорюваного правочину з відповідачем, кредитний комітет позивача погодив 04 грудня 2014 року протоколом № 55/97-1, в якому встановлений строк його дії - 2 місяця з дати підписання, тобто кінцева дата підписання даного договору - 04 лютого 2015 року.

Враховуючи те, що оскаржуваний договір було укладено лише 27 лютого 2015 року, зазначений протокол, яким погоджено підписання оскаржуваного договору, припинив свою дію.

Таким чином, позивач зазначає, що Головою Ради Директорів ПАТ "Дельта Банк" було перевищено свої повноваження під час підписання зазначеного договору.

Зазначені доводи правомірно визнано судами необґрунтованими та такими, що не можуть бути підставою для визнання оскаржуваного договору недійсним, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст. 207 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Спірний договір було підписано з боку ПАТ "Дельта Банк" Головою Ради Директорів - ОСОБА_14, яка діяла на підставі Статуту.

Відповідно до п. 6.5.10.1 Статуту ПАТ "Дельта Банк" (в редакції від 18 липня 2014 року чинного на момент укладення оскаржуваного договору) Голова Ради Директорів без довіреності (доручення) представляє банк в усіх підприємствах, установах та організаціях, як в Україні так за її межами, вчиняє правочини, укладає договори, угоди, видає довіреності, підписує будь-які документи та здійснює інші дії в межах своїх повноважень.

При цьому, п. 6.5.10.2 5 Статуту (в редакції від 18 липня 2014 року чинній на момент укладення оскаржуваного договору) передбачено, що Голова Ради Директорів відповідно до законодавства України на власний розсуд розпоряджається майном та коштами банку на суму, що не перевищує 25 % регулятивного капіталу банку. Розпорядження майном та коштами банку на суму, що перевищує 25 % регулятивного капіталу банку, здійснюється з урахуванням положень п. 6.4.3.38 цього Статуту.

Пунктом 6.4.3.38 Статуту ПАТ "Дельта Банк" (в редакції від 18 липня 2014 року чинній на момент укладення оскаржуваного договору) передбачено, що до виключної компетенції Спостережної ради банку належить надання згоди на укладення банком правочинів з одним контрагентом на суму, що перевищує 25 % регулятивного капіталу банку.

Крім цього, згідно п. 6.3.2.19 Статуту до виключної компетенції Загальних зборів акціонерів належить прийняття рішень про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 25 % вартості активів за даними останньої річної фінансової звітності банку.

Разом з тим, у даному випадку оскаржуваним додатковим договором сторони домовились лише змінити валюту виконання зобов'язання за договором з відповідним переведенням заборгованості з повернення кредиту за договором, розмір якої станом на дату укладення цього додаткового договору складав 13 312,87 Євро, з Євро на гривні за курсом 1 Євро = 15 грн. та встановити цю заборгованість в розмірі 199 693, 05 грн.

Крім цього, зазначеним договором було встановлено відсотки за користування кредитом та визначено кінцевий термін повернення заборгованості за кредитом - не пізніше 22 листопада 2017 року.

При цьому, умови зазначеного оскаржуваного договору не передбачали надання банком позичальнику - відповідачу у справі будь-яких додаткових кредитних коштів.

З огляду на викладене, укладення зазначеного правочину не потребувало згоди ані Спостережної ради, ані Загальних зборів акціонерів ПАТ "Дельта Банк".

Крім цього, позивачем не доведено, що сума боргу відповідача, відображена у додатковому договорі, перевищує встановлений пунктами 6.4.3.38 та 6.3.2.19 Статуту ПАТ "Дельта Банк" ліміт.

Таким чином, Головою Ради Директорів ПАТ "Дельта Банк" не було перевищено своїх повноважень під час підписання зазначеного договору, а тому зазначені вище доводи позивача необґрунтовані.

У будь-якому разі доводи позивача про вчинення оскаржуваного правочину з перевищенням повноважень не можуть бути підставою для визнання його недійсним у зв'язку з наступним.

Частиною 3 статті 92 Цивільного кодексу України передбачено, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 Цивільного кодексу України).

Пунктом 3.4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" передбачено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, який не мав належних повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Доказами такого схвалення може бути, зокрема, відповідне вчинення дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів т.ін.).

Позивач звертався до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача кредитної заборгованості.

При цьому, у позовній заяві банк зазначав про укладення між сторонами додаткового договору №5.

Таким чином, позовні вимоги у справі № 910/22426/15 заявлялись позивачем з урахуванням оскаржуваного додаткового договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 25 листопада 2015 року у справі № 910/22426/15 у задоволенні позову було відмовлено.

При цьому, у зазначеному рішенні встановлено, що з метою належного виконання зобов'язань щодо внесення періодичних платежів за кредитним договором та з огляду на ухиленням кредитора від прийняття належного виконання зобов'язань, відповідач звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_12 із вимогою (заявою) про прийняття грошових сум у депозит для їх передавання кредитору.

Відповідачем 28 квітня 2015 року у депозит нотаріусу було перераховано грошові кошти в розмірі 16 000,00 грн. (платіж за березень та квітень 2015 р.), що підтверджується квитанцією № 0.0.379474083.1. В подальшому, кожного місяця відповідачем вносились платежі у депозит нотаріуса ОСОБА_12 в розмірі 8 000,00 грн.

При цьому, погашення заборгованості здійснювалось відповідачем з урахуванням додаткового договору №5.

Про факт внесення коштів у депозит нотаріусу відповідач повідомив позивача заявою, зареєстрованою відділенням ПАТ "Дельта Банк" за вхідним № 2990654.

На виконання ч. 2 ст. 537 Цивільного кодексу України, 27 травня 2015 року за вих. № 272/02-23 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_12 направлено лист на адресу позивача та повідомлено, що ним вчинено нотаріальну дію - прийняття коштів у депозит та про право позивача на отримання зазначених коштів.

Зазначені обставини, встановлені у справі № 910/22426/15 в силу ст. 35 Господарського процесуального кодексу України є преюдиціальними, а тому не потребують повторного доведення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 10 лютого 2016 року позивач листом вих. № 02.3-153 звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_12 із заявою про перерахування коштів прийнятих на депозит нотаріуса в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 101/КВ-07 від 23 листопада 2007 року.

Зазначені кошти нотаріусом були перераховані позивачу, що підтверджується поясненнями банку.

Отже, звернувшись до нотаріуса із зазначеною заявою позивач прийняв виконане відповідачем зобов'язання щодо оплати кредитної заборгованості, здійсненої з урахуванням оскаржуваного правочину.

Таким чином, позивачем було схвалено оскаржуваний додатковий договір.

З огляду на викладене, враховуючи подальше схвалення позивачем оскаржуваного договору, доводи заявника касаційної скарги про встановлення в оскаржуваному правочині занижених відсоткової ставки та вартості валюти є необґрунтованими.

Крім того, зазначені обставини у будь-якому випадку не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.

За наведених обставин, відсутні підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Дельта Банк" Кадирова Владислава Володимировича залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2016 року у справі № 910/5081/16 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді О. А. Кролевець

С. С. Самусенко